"Якщо будеш погано малювати, відправлю в кулінарний технікум"

 З 25 вересня по 10 жовтня в Нью-Йорку в Українському Інституті Америки пройде виставка української художниці Ганни Криволап. Вона представлятиме три серії своїх робіт "Стрічки", "Горизонти" та "Криниці". Виставки проходили в Туреччині, США, Нідерландах, Німеччині.

Ваші виставки експонуються в багатьох країнах світу. Поділіться досвідом, якою треба зображати Україну на широкий загал?

Зображати Україну перед світом — це справа журналістів, а не художників. Художник зображає країну такою, якою він її відчуває. Свою серію "Стрічки" я почала робити десь роки два тому. В ній звернулась більше до української символіки, ніж до українських барв. Тому що власне самі ці стрічки є дуже символічними. Під час весіль їх зав'язували нареченим на щастя. Певно, це було якесь моє власне передчуття перед тими подіями, які трапились в Україні зовсім скоро. Можна говорити, що вони зроблені на щастя. Зараз я продовжую працювати над цією серією. Вона йде в різних кольорових і стилістичних комбінаціях.

Чи виправдали себе ті амбіції в професії художника, які ви мали, починаючи малювати?

Я з дитинства виросла в сім'ї художників. Ніхто мене не штовхав бути художником, навіть навпаки. Але ця робота — це цікавість завдовжки в життя. Завжди знаходиш, над чим працювати.

На жаль, зараз в Україні мистецька освіта занепадає. Хотілося б ,щоб найкращі українські художники більше допомагали молодим здобувати необхідні знання. Однак викладання – це кропітка праця, яка потребує багато часу і зусиль, які художник інвестує у створення своїх картин. Мого батька запрошували викладати, але він відмовився. І так більшість. . Коли я навчалась, вже тоді ця проблема існувала. Але завдяки батькові, я пройшла добру академічну художню школу. А більшість прийшли в інститут набагато цікавішими художниками, ніж після того, як вони звідти вийшли. Я була дуже щаслива, бо мене вчили Подерев'янський, Лідер, найкращий сценограф радянського часу, Животков, Зоя Лерман. Потім я ще ходила до такого класика як Кононенко, в якого пройшла добру реалістичну школу.

Чи є якась спільна риса, яка проходить через усі ваші роботи?

Я працюю циклами. Часто звертаюсь до українських мотивів. Є серія "Криниці", "Українські горизонти". Починала з абстрактних робіт, потім перейшла до боді-арту, де колір виходив за площину полотна на тіла артистів балету та брейк-дансу. А "Стрічки" поєднують простір, глибину й декоративні абстракції на першому плані. Це така комбінація окремих циклів з мого життя: абстракції й пейзажу.

Важко працювати в дорозі?

Я їздила в Швейцарію, в Стамбул, в Польщу, США. Подорожувати доводиться багато. Для мене важливо перебувати в Україні, хоча я зараз кілька років живу за кордоном. Це нічого не змінило. А може на якихось ностальгічних нотах навіть підсилило відчуття України. Постійно бути в дорозі — це важко. Не фізично, а емоційно. Я звикла, що в мене є кілька майстерень в різних країнах. Тому досить швидко переключаюсь й починаю працювати незалежно від того місця, де знаходжусь. Для того, щоб робити цікаві речі, варто використовувати ситуацію, яка є. В Україні та інших країнах реагують  на живопис по-різному. В Україні тебе знають й слідкують за твоїм розвитком, за хронікою твоєї творчості. А в іншу країну ти прилітаєш, показуєш свої роботи, а вони абсолютно випадають з контексту того середовища.

Чи є український живопис частиною світового?

На Заході дуже багато актуального мистецтва: фотографія, стріт-арт тощо. Й тому не так багато людей займаються живописом. Через це багатьом подобається дивитись на різні картини. Зараз художник ні від чого не залежить. Він живе сам по собі. На мою думку, українське мистецтво, український живопис, можна назвати автентичним. Ще в 90-х у нас відчувався вплив соц-мистецтва. Був соц-арт, були художники, які працювали андеграунд. Тоді ми мали зовсім іншу ситуацію. Зараз вже є повна свобода й кожен може робити те, що він схоче. Тоді це було неможливо. Наприклад, моя мама випустила дві книги по історії українського костюму. Також вона дуже багато займалась листівками і намагалась хоча б трохи привернути увагу до української символіки. Однак на кожен український символ, який вона малювала, їй одразу казали "ні", її зупиняли.. В Радянські часи всі художники, митці займались соц-артом для того, щоб нормально жити й мати змогу займатись своєю справою.

Зараз українська школа дуже відрізняється від інших країн. В нас живопис все-таки більш класичний.

Тобто ми гальмуємо?

Ні, не можна говорити, що ми гальмуємо. В нас є і актуальне мистецтво. Просто в Україні вибір більший. Та я думаю, що й сама школа краща.

Отже, ми все ж таки чогось досягли?

В Україні з'явились нові колекціонери, галереї, з'явився Мистецький Арсенал. Наталія Заболотна дуже багато робить для розвитку мистецтва в Україні. Якраз вона й займається програмами й фондами. Порівнюючи з Боснією та Герцоговиною, в нас набагато краща ситуація з розвитком мистецтва. В Україні з'явився відповідний ринок, у художників є можливість виставлятись, вже створені певні умови для цього. Звичайно, хотілось би більш активного розвитку, але добре, що це все взагалі почало з'являтись. Хоча б серед молоді. До речі, в Україні основною аудиторією всіх виставок є молодь. Ще цікавою особливістю є те, що більшість відвідувачів — це не художники чи люди зі спеціалізованої сфери, як, наприклад, у Боснії . За роки незалежності дуже розширилась аудиторія виставок. Кожна галерея намагається зробити мистецтво модним, щоб привернути увагу більшої кількості відвідувачів. В Боснії дивитись картини ходять переважно самі художники. Або музиканти. Люди з більш професійної сфери. В нас же аудиторія набагато ширша. Але цього не можна сказати про Європу. В Німеччині на виставки вишиковуються цілі черги. Там мистецтво відкрите для всіх. В Мюнхені проходить дуже багато виставок, є багато музеїв, і всюди ви побачите безліч відвідувачів.. Лиш відкриється  щось нове, а там вже черга.

У Києві нещодавно пройшла виставка Катерини Білокур. Багато народу було. Мені здається, що ця виставка була дуже вдало подана. Самі картини — фантастика. Я для себе відкрила багато нових робіт. І в них було дуже гарне обрамлення. Кожна картина підсвічена, панно зроблене на всю стіну. Виставка була стильно оформлена, а це важливо. До речі, Білокур — землячка мого тата. У нас є дача в тих краях, звідти вона родом, і ми там часто працюємо.

Катерина Білокур — одна з найвідоміших українських художниць. Що зараз знають про український живопис за кордоном?

В Європі та Америці тенденції різні. Про Україну знають переважно через війну, а про українське мистецтво мало що відомо. Навіть на великих аукціонах український живопис представлений як відділення російського. Щоб це змінити необхідно змінювати політику держави, щоб вона представляла українське мистецтво за кордоном. Бо про Україну не знають. Звичайно, трапляються поодинокі художники, які роблять виставки. Але це не є державною політикою, цього ніхто не помічає. Щоб нас помітили, треба створити інституції, які будуть просувати українське мистецтво за кордоном ,представляти там українських художників і займатися цим систематично – як це робиться в інших країнах. У нас цим займається Пінчук, але він переважно привозить іноземних художників сюди, в Україну.

В Україні художник продовжує бути малооплачуваною, непрестижною професією. Чим є професія художника в інших країнах?

За кордоном бути художником — це дуже престижно. Зовсім інше ставлення, ніж в Україні. В нас художник є кимось звичайним. Це пов'язано з різницею в цінностях. Тому що мистецтво в Європі важить набагато більше, ніж в Україні. У нас, на жаль, мистецтво не викладається в школах. І поняття "еліти" дуже різниться тут чи там. Ти прилітаєш, наприклад, в Німеччину й тобі звичайний сантехнік може поставити таке запитання про мистецтво, що ти замислюєшся Це реальний випадок. Він може говорити з тобою про конкретні речі, про напрямки в мистецтві, називати імена художників. В нас усе по-іншому. Люди адаптуються, це певно просто система неправильна. Якщо хоча б у школі та університеті давали якісь ази з мистецтва, то ситуація була б кращою.

А як вирішується питання фінансування?

Я знайома з багатьма художниками і в Німеччині, і в Боснії, і в Австрії й можу говорити про те, що є художники, які мають імена. Вони не потребують зайвих коштів чи реклами - в них все є. Але таких одиниці. Всі інші в будь-якій країні мають проблеми з фінансуванням. Це вічна тема для мистецтва. В Україні є Спілка художників, завдяки якій художники можуть отримати майстерні для роботи.. Це такий люкс, який тільки ми можемо собі дозволити. За кордоном такого не існує. Художник повинен сам створювати собі умови. До того ж, за кордоном художники працюють паралельно. Багато хто викладає в університетах, академіях. В нас же кожен працює сам для себе. Там тільки найкращі можуть собі дозволити займатись суто малюванням. В них є ексклюзивні контракти.

Через брак коштів мистецтво стає все більш комерційним. Чи підтримуєте ви цю тенденцію?

Є й ті, хто займаються чистим мистецтвом, є ті, хто займається комерційним мистецтвом. Є ті, в кого це все переходить з одного в інше. Я погоджуюсь з тим, що художник має заробляти на свої картинах. Це нормально. Але не завжди це виходить. Є художники, яких суспільство любить, а є таке мистецтво, якому важко знайти свого глядача.

Говорячи про глядача, чи має бути образотворче мистецтво масовим, чи це все ж таки сфера для вузького кола?

Ні, це не масове явище. Мистецтво для народу — це щось таке радянське. Треба бути налаштованим на мистецтво, його не можливо нав'язати всім. Публіку шукають самі роботи художника. Треба занурюватись в те, що ти робиш, а не в комерцію – з цим можуть допомогти арт-дилери. Треба продовжувати займатись своє справою. Якщо вона, звісно ,твоя.

Що є спільного в образотворчому мистецтві в різних країнах?

Зараз дуже багатий вибір всього. Від актуального мистецтва до сюрреалізму. Але така тенденція є глобальною. Ти не бачиш великої різниці. Чи ти поїдеш в Китай, чи в Америку, чи в Європу —в мистецтві немає автентичності. Є тенденції, які узагальнюють. Всюди ти бачиш одне й те саме. На великих арт-ярмарках ти передивляєшся здоровенні каталоги й не відчуваєш різниці: чи це китайські художники, чи європейські, чи американські. Глобалізація вона й у мистецтві. Я не думаю, що це позитивне явище. Цікавіше, коли кожен має своє обличчя.

То чи маємо ми стати частиною цього процесу глобалізації, чи потрібно працювати на внутрішній ринок?

Я думаю, що наше мистецтво цікаве .Ми маємо співпрацювати зі світовими художниками, але так, щоб не втратити свою автентичність. Глобалізація є всюди, й у мистецтві також. Треба зберігати своє обличчя. В нас багато напрямків в мистецтві. Є живописці, є реалісти. Мені завжди цікаво в Україні. Тут є багатий вибір. Також цікаво в Америці. Там є багато художників з різних країн. Відчувається присутність й Індії, й Європи, й Азії.

Чи є відчуття конкуренції серед художників?

Я ніколи не зіштовхувалась з проблемою конкуренції між країнами. Художники з різних країн завжди з цікавістю ставляться один до одного. Тому що мистецтво різне. В образотворчому мистецтві так само, як в фотографії. З'являється багато нових митців. Але чи виходять з них художники — це питання. В мене чоловік працює в банку й, коли я приходжу на якісь зустрічі, то чоловік каже: "От, вона в мене художник". А у відповідь чую: "Ой, і я малюю" чи "І в мене малює". Тому я вже прошу, щоб краще не говорив, що я художник. Хай думають, що просто фарбую стіни. Тому що між мистецтвом, від якого отримуєш задоволення, й професією художника є велика відстань. Не завжди ти отримуєш задоволення від роботи. Буває, вона втомлює й виснажує, однак разом із тим надихає і підвищує.

Як часто малюєте?

Я малюю кожного дня. Навіть після пологового будинку я вже на третій день була в майстерні. Коли ти надовго випадаєш із процесу, то губиш форму, починаєш погано відчувати. Малювання- як спорт чи балет. Необхідне постійне тренування й для рук, й для голови. Працюю десь 5-6 годин на день. Буває таке, що захожу в майстерню й думаю, що сьогодні вже точно зроблю собі вихідний. Але починаю працювати над якоюсь деталлю й вже потім не зупинитись. Ще часто працюю над декількома роботами одночасно. Це допомагає зосередитись. Бо ти дивишся на іншу роботу й одразу бачиш, що ти хочеш там змінити. Й починаєш далі працювати. Від того, що ти швидко переключаєшся,  легко розумієш, що просто зараз ти можеш змінити, як вдосконалити картину.

Ваші сини вам в цьому допомагають?

У мене двоє синів. Їм подобається мистецтво, вони одразу можуть сказати, чия робота, але самі не малюють. І я їх не підштовхую.. Якщо ти художник, це не означає, що треба й своїх дітей до цього спонукати. 

Коли я починала, то батько казав: "Якщо будеш погано малювати-відправлю в кулінарний технікум. Згодом роби, що хочеш. Але академічні ази в малюнку ти знати мусиш". Чесно кажучи, я йому за це дуже вдячна. Бо зараз я не обмежена рамками абстракції.  Якщо мені треба зробити портрет- я його зроблю; створити пейзаж – без проблем.. Коли в тебе є художній світогляд, ти свідомо можеш обирати те, що тобі цікаво, а не бути заручником певного жанру чи напряму. 

12.09.2015

Посилання: