Ганна Криволап — одна з тих художниць, хто має загострену чутливість до кольору. Ця особливість дала про себе знати ще в дитинстві, коли з-під її пензля народжувалися перші картини. Те, як маленька Ганна легко знаходила кольорові рішення, вражало її тата Анатолія Криволапа — «батька нового українського пейзажу», одного з найдорожчих українських художників у світі. «Моя яскрава абстракція його приємно шокувала, вважав таке моє природне відчуття талантом», — ділиться Ганна. Акцент на кольорі, робота з яскравими барвами — визначальна «криволапівська» ознака, така собі спільність між живописом батька та доньки. Однак теми та сюжети картин Анатолія та Ганни все-таки різняться. А втім, кольористика поєднує Ганнин живопис і з материнською творчістю. У мами, Зінаїди Васіної, знаної художниці-етнографа, Криволап-молодша позичила  етнічну гармонію сплетіння барв.

Зі слів художниці, її уява забарвлює кожне слово, навіть музику. Так, мистецтво для неї постає ультрамариновою барвою, творчість — червоною, натхнення — рожевою, свобода — жовтою. Рідний Київ вона зафарбовує яскраво-блакитним кольором. Ось тільки гарячі барви її мистецтва деколи різко контрастують із холодними кольорами українського арт-простору…

Торік у Київському музеї російського мистецтва  Ганна Криволап влаштувала мандрівку Києвом, Гурзуфом і Стамбулом завдяки пейзажному циклові «Обрії міст». Успіх серії підштовхнув мисткиню освоїти нові горизонти: вона вирушила на пленер до Сараєва, зображеннями котрого поповнить «Обрії міст».  Художниця розповіла «УК» про свіжі враження від мистецького Сараєва і до яких обріїв ніяк не дотягнеться наше арт-середовище.

— Ганно, яким має бути місто, аби ви захотіли його намалювати?

— Воно має впізнаватися системою почуттів, а не тільки ліній і силуетів. Треба вдихнути місто й перекласти своєю мовою. Гадаю, могла би намалювати навіть Нью-Йорк. Я передаю на полотнах Київ, адже це моє рідне місто. Київські горизонти — найголовніша тема моєї творчості, тому я завжди її розвиваю паралельно з іншими. Картини Гурзуфа з’явилися під час пленеру «Гурзуфські сезони», у якому я брала участь із ще приблизно двадцятьма найкращими художниками України. Моє перше знайомство зі Стамбулом було під час участі у міжнародному арт-фестивалі «Іstanbul Contemporary», коли емоції, викликані містом і фестивалем, утілились у моїх роботах як єдине емоційне враження.

— Сараєво вже встигло надихнути на створення нових полотен?

— Так, я вже почала працювати з новими враженнями. Це надзвичайно цікаве місто для творчості: на тлі красивого, гармонійного ландшафту помітна дуже незвична й складна культурно-соціальна ситуація. Сараєво — невелика модель свiту, де поруч спiвicнують мусульмани, католики та православнi. I це рiзнобарв’я прочитується в людях, архiтектурi, музицi, навiть у кухнi. Все це на тлі споконвічних Балкан, що зберігають стародавню історію цього краю, ознаки якої помітні на кожному кроці. До речі, незважаючи на те, що певний час буду далеко від Києва, все-таки планую доповнити «Обрії міст» його новими полотнами.

— А ви, у свою чергу, вже познайомилися з мистецтвом Сараєва?

— Перші  враження вже маю. Передусім здивувало, що національний музей зачинено, здалося, що арт-життя тут завмерло. Але, незважаючи на політичну ситуацію, творче життя триває, працюють галереї, художники в різних напрямах. Я відвідала національну галерею Боснії, де була виставка концептуального мистецтва. Далі планую активно спілкуватися з місцевим арт-середовищем, щоб краще зрозуміти особливості тутешнього мистецтва.

Київ — найголовніша тема в творчості художниці: Володимирський собор. Репродукція з сайту bottega-gallery.com

— Плануєте робити виставку своїх картин у цьому місті?

— Поки основна моя мета від’їзду до Сараєва — просякнути цим містом і доповнити свою успішну серію. Уже маю там майстерню, тож повністю готова до роботи. А далі  час покаже. Можливо, виставки пройдуть в інших європейських містах, тим паче, що із Сараєва мені буде значно легше перевозити картини для експозицій у галереях, музеях.

— До речі, щодо галерей. Географія ваших виставок — Німеччина, Нідерланди, Туреччина, Швейцарія. Простежуєте відмінності роботи зарубіжних і українських галеристів із художниками?

— Умови такої роботи і в Україні, і за кордоном майже однакові. Річ у тім, що в нас і галеристи, і художники не завжди дотримуються домовленостей. А ось, наприклад, у Німеччині умови співпраці чітко врегулювані, а та сторона, що їх порушила, мусить нести юридичну відповідальність — і на цьому крапка. Ще українським галеристам важливо усвідомити необхідність роботи над ім’ям художника. Це ж вигідно і для самої галереї. У нас часто галереї розкручують себе завдяки відомим художникам.

— Вас влаштовує український спектр галерей?

— Звісно, в Україні представлені різні мистецькі напрями, є різні галереї, але, на жаль, чимало з них працює зі, скажімо, сталою когортою митців. Гадаю, було би цікавіше, якби одні галереї працювали, наприклад, лише з молодими художниками, другі — із тими, хто працює в етнічному жанрі, треті — із реалістами тощо. Тобто потрібна чіткіша галерейна структура. 

— Ганно, якось ви зазначили, що держава не підтримує сучасних українських художників. Коли саме бракує її дружнього плеча?

— Я вважаю, що в Україні немає концепції, а отже, і програми розвитку сучасного мистецтва. На мій погляд, потрібно створити державний музей сучасного мистецтва в Києві і його філіали в усіх регіонах України. Також сприяти створенню  українського арт-ринку як тут, так і за кордоном  для популяризації українського мистецтва.

— А як щодо премій, конкурсів для молодих митців? Зважаючи на власний досвід, поділіться, наскільки важливий цей аспект підтримки художників.

— Прикро, та молоді художники не завжди отримують підтримку, відзнаку за свою творчість. А це їм справді потрібно на початку шляху. Будь-яка нагорода стимулює молоді таланти до подальшого розвитку. Наприклад, в Україні Польський інститут влаштовує премію імені Казимира Малевича, є премія імені В. Зарецького для молодих художників, яку і я колись отримала. Та, на жаль, у нас єдиною великою є премія ПінчукАртЦентру, і не існує альтернатив, що створює нездоровий ажіотаж навколо неї.

— Як ставитеся до шоу у мистецтві, адже і ви колись влаштовували в галереї перформанс із солістами Національної опери?

— Нині спостерігається рух мистецтва в напрямі до шоу. Бути модним не означає бути сучасним. Важливо просто знайти свій шлях самореалізації. Тоді моєю метою було не шоу. Я зробила перформанс, щоб показати свої вміння в боді-арті. Та головне — цей досвід допоміг зробити мій живопис іншим, завдяки його поєднанню з музикою й танцем.

— Ви навчалися на живописно-театральному відділенні в художника-сценографа Данила Лідера, а ваша мати працювала в театрі художником костюмів. Виникало бажання працювати в театрі?

— Я мала певний досвід роботи в театральній сфері: розробляла костюми та декорації в Німеччині. У театрі художник має бути одним цілим із режисерами, акторами. Натомість я люблю залишатися з живописом сам на сам, тому від початку знала, що в театрі не працюватиму.

— Бувало, що результат творчості дивував вас саму?

— Звісно. Це буває, коли я виходжу за межі своїх знань і можливостей. Такі моменти трапляються нечасто. Проте я люблю відкривати нові віхи у своїй творчості, працювати одночасно над кількома серіями картин, протягом чого народжуються нові ідеї.

— Як гадаєте, взагалі художникові важливо дотримуватися академічних законів створення картини?

— Дуже важливо мати школу, та згодом треба забути все, що вчив, і знайти в собі художника. Без знань не буде глибини. До того ж із школою можна обрати те, що зараз хочеш, а не те, що вмієш. Інтуїція, підкріплена академічними знаннями, допомагає робити правильний вибір.

— А яке мистецтво приваблює особисто вас?

— Не важливо, якого напряму й жанру мистецтво. Головне, щоб воно було якісне — відповідало всiм канонам конкретно взятого напряму.